14 грудня пам’ятна дата України — День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
В квітні 1986-го, в страшну і таємничу зону, під назвою, Чорнобиль, вирушило багато тисяч людей. Дивно, але світ, після оприлюднення інформації про аварію, не перевернувся. Всі жили своїм буденним життям, щодня ходили на роботу, діти ходили до школи, в лікарнях народжувались діти — країна жила своїм тихим та розміреним життям, але біда існувала – за межами людської свідомості. Тим часом по всьому пострадянському простору йшла тиха мобілізація. Військкомати відправляли повістки. Забирали чоловіків старше 35 років, у яких було по двоє дітей.
У 30-кілометрову зону навколо ЧАЕС прибували фахівці та відряджені для проведення робіт на аварійному блоці і навколо нього. Це були підрозділи правоохоронних органів та військових частини, як регулярних так і терміново викликаних резервістів. Пізніше, всі вони стали називатися «ліквідаторами», що працювали в небезпечній зоні. Хто набрав максимально допустиму дозу радіації виїжджали, а на їх місце заступали інші.
У числі добровольців-ліквідаторів був і наш співробітник Сергій Самойленко. Зараз він працює фахівцем територіального сервісного центру №5150 в місті Чорноморськ.
— На той час, я був, двадцятип’ятирічний сержант міліції, — розповідає Сергій Вікторович, — у далекому 1988 році служив інспектором ДПС в Одесі. Нас, дев’ять добровольців від УВС Одеської області відрядили до Київського УВС. Ми знали куди та навіщо ми їдемо. Вдома залишалася дружина і п’ятирічна донька Марина.
Для всіх співробітників міліції, з ким я прибув до нового місця служби, слово «обов’язок» не було пафосним. Була загартованість, свідомість того, що від твоєї роботи залежать життя сотень тисяч людей. Величезна кількість добровольців, не за якісь матеріальні блага, чи нагороди, основне це не залишити у біді свій народ. Ціна допомоги — життя! У небезпечну зону за заробітком або заради підвищення по службі, ніхто при здоровому глузді не їхав.
Служив Сергій Самойленко в окремому батальйоні, що обслуговував 30-ти кілометрову зону . Місцем дислокації батальйону було с.Термохівка, жили в бараках, які були сконструйовані власноруч з щитів. В одній кімнаті розташовувалося по 18 чоловік. Всім видали спеціальний формений одяг, якого в звичному житті не було. Харчування було триразове, зазвичай — картопля, макарони, консерви. Воду з крана пити категорично заборонялося. Пили воду тільки бутильовану газовану.
— Ніяких ліків нам не давали, — згадує ліквідатор,- у кожного був так званий накопичувач радіації. Усередині нього знаходилися таблетки, здатні фіксувати альфа, бета і гамма розпад. В кінці служби, при перевірці накопичувачів, цілою залишилася тільки таблетка гамма розпаду. Дві інші повністю розсипалися від отриманих доз. Лікарі записували отриману дозу — не більше 0,3 проміле радіонуклідів, бо при записі фактичної 0,5 та вище, довелося б підняти всім заробітню платню в декілька разів. Держава не хотіла виявляти таку «турботу і щедрість». Лікарі виконували команду фіксувати по 24 рентгена, бо 25 – то вже є інвалідність. Вважалося що, отримавши за 30 днів двадцять — п’ять бер (біологічний еквівалент рентгена), людина повинна евакуюватися з небезпечної зони. Лише через роки, ми дізналися, що «норма» в 25 бер — це межа допустимого опромінення за рік, а не за місяць, як нас переконували.
Всі, хто був причетний до ліквідації і локалізації цієї аварії, проявили стійкість і мужність. Я ніколи не бачив на обличчях своїх товаришів страх, паніку, всі виконували свій громадський обов’язок гідно та відважно. Жодного разу ніхто не пошкодував, що допомагав людям!
Все контролювалось КДБ, в зону потрапити можна було лише за спеціальною перепусткою. Ніякі посвідчення сили не мали. Перепустки були трьох видів — залежно від зони зараження.
Несли службу переважно перед головним входом І блоку, до ІV блоку — лише 150 метрів. Чергування було по вісім годин. Перевіряли наявність перепустки, стежили за порядком та за паркуванням автомашин. Проїзд з блоку повинен був бути завжди вільним. Від нас вимагали неухильного виконання всіх завдань. При цьому, під час несення служби на нашому КПП, спеціального захисного одягу не видавали. Службовий автомобіль, після трьох годин перебування в зоні, починав «фонити». За зміну необхідно було тричі мити автівку, особливо колеса, днище. Основним порушення, яке ми фіксували — порушення швидкісного режиму. У зоні діяло обмеження в 40 км на годину.
Для виведення радіонуклідів людям, які працюють у зоні видавалося щодня 150 грамів горілки, але знаходилися такі, які цю дозу збільшували в рази, потім сідали за кермо — на таких, не дивились крізь пальці — карали по максимуму.
По всій зоні відчуження, на той час була введена комендантська година. Всіх, хто був затриманий після 22 години, без перепустки доставлялись до райвідділу міліції, який знаходився за 40 кілометрів від Чорнобиля.
Було багато фактів мародерства. Люди були виселені, без нічого, все залишалося в їх помешканнях, всю зону обнесли колючим дротом і зробили режимний в’їзд. Мародери пробиралися полями і нишпорили по покинутим будинкам та квартирам, тягли все підряд. Доводилося їх відловлювати. Самому довелося брати участь в затриманні трьох мародерів. У сумках везли викрадені з покинутих квартир чайники, ложки та інше кухонне начиння.
Були випадки, коли люди не дивлячись на усі попередження про небезпеку радіаційного забруднення прагнули будь-яким чином зберегти своє майно: в одному з селищ ми виявили засипаний землею гараж. Відкопали вхід, розкрили ворота — перед нами стоїть новенька Волга.
Запам’ятався випадок стихійної паніки, що стався, під час мого чергування. На 2-му енергоблоці виникла пожежа. Люди, навчені гірким досвідом, не з’ясовуючи що до чого, стали залишати територію АЕС. Моментально було підігнано 70 автобусів. Ми з напарником поїхали в голові колони. Відразу дали розгін, щоб колона розтягнулася і швидко покинула зону. Більше вісімсот чоловік оперативно були вивезені в безпечну місцевість. Потім з’ясували, що особливої небезпеки не було. Загорівся руберойд на даху блоку.
Були також завдання, немислимі для співробітників ДПС в звичайному житті, а саме небезпеку для людей несли голодні вовки. Нам наказали оточити ліс, приречених тварин розстрілювали мисливці. Одного з хижаків підстрелили поруч з нами. Величезний звір був. Ваги показали 320 кілограмів.
Перед закінченням нашої зміни до нас в підрозділ приїжджав заступник міністра МВС «Ну, ви хлопці навели шороху, — каже він,- ваша бригада найкраща. Навели порядок на дорогах зони і не тільки».
Безпосередньо в самій зоні мені довелося служити три місяці. Ніякої реабілітації по закінченню відрядження не проходили. Закінчився термін відрядження і поїхав назад до рідної Одеси, де продовжив службу в правоохоронних органах.
14 грудня за традицією ми збираємося на Олександрівському проспекті в Одесі, біля пам’ятника «Ліквідаторам ЧАЕС». Приходять мої товариші: Сергій Тукін, Сергій Будяк. Але на жаль, з кожним роком на зустріч приходить все менше тих, хто віддавав свій борг батьківщині, служінням в зоні ЧАЕС. Нещодавно пішов з життя на 56 році Сергій Краснощок …, а таких як він безліч…
Минуло вже 30 років з моменту аварії на Чорнобильській АЕС. Хтось пам’ятає про ті події так як ніби вони відбулися тільки вчора, хтось лише чув про це. Чорнобиль існує і існує маса проблем, пов’язаних з ним. Нам держава виділяє на оздоровлення як «ліквідаторам» 186 гривень на рік та 14 днів додаткової відпустки.
Додання державного статусу Дня ліквідатора ще раз нагадує суспільству про проблеми ліквідаторів-чорнобильців, найважливіша з яких, недостатній для нормального життя розмір пенсійного забезпечення.
— Мені б хотілося, — говорить Сергій Вікторович, — щоб цей день залишився в пам’яті людей назавжди. Не дай Бог, щоб таке повторилось!!!